Автор: traveleradm

Королева Бона відіграла  помітну сольну партію в бурхливій історичній симфонії міста Ковеля. Так само ці мелодійні звуки залишили слід на теренах Волині, Польщі та Литви.

Кінець ХV – початок ХVІ століття – це “золотий час” творчого, культурного, духовного та економічного піднесення країни. Бог посилає людству таких неперевершених геніїв, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буанаротті, Рембрант, Рафаель та інших.

Саме в такому мистецькому просторі 2 лютого 1494 року в Італії у родині міланського аристократа, герцога Сфорца, народилася майбутня королева Польщі.

Дівчина  штудіювала  праці Вергілія, Цицерона, отців Церкви Августина, Амвросія  Медіоланського та інших. Досконало оволоділа знаннями у галузі історії, права, геології, риторики, мистецтва управління. І, як кожна  принцеса, була цікавою в розмові, у витончених правилах поведінки, моди, танцю та верхової  їзди тощо.

Історики стверджують, що завдяки підтримці відомих і впливових у Європі Габсбургів вдалося укласти вигідний шлюб доньки Сфорців Бони із польським королем (вдівцем) Сигізмундом І. Так 24-літня принцеса опинилася на королівському троні і на вістрі європейської політики.

Віват, місто Ковель!

1518 рік для аристократки Бони і міста Ковеля став доленосним: юна принцеса стає королевою, а селище Ковлє отримує статус міста.

Про це свідчать відповідні історичні джерела і легенди, які дійшли до нашого часу. Спробуємо давню легенду максимально наблизити до реальної дійсності.

Ощасливлений король Сигізмунд І дарує своїй ненаглядній дружині в Литві та Польщі маєтки і землі, які мали давати неабиякий дохід королеві. Так, у володінні Бони опинився маєток і місто Кременець. Зацікавлена володарка мала побувати на тих закріплених за нею землях, оцінити методи правління і форми господарювання, взяти під свій особистий контроль сплату податків. Цілком ймовірно, що саме з цих мотивів королева вирушила невідомими і небезпечними шляхами-дорогами до Кременця. Цю подорож неможливо розповісти без ліричного відступу.

ххх

Отож, божественно-чарівний, в красу одягнений, багатством обдарований Волинський край. Он – поле золотим колоссям шелестить пісню про Полісся. Поряд – луг квітучий бджолиними струнами, мов на бандурі, срібні ноти розсипає. А там, за лугами та полями – ліс на спочинок зупинився і вслухається в звучні “ораторії” птахів співучих.

Посеред цієї панорами вічної краси і музики природи звивистим, нерівним трактом кортеж королівський рухається. Вишколені баскі коні то риссю витанцьовують  копитами стокатто об   землю, а то повільно, мов хвилею, пропливають.

Колишеться на вибоїнах королівська карета, а в ній – пані поважна, італійська аристократка і польська королева Бона де Сфорца.

Шлях далекий – в сотні кілометрів, то є час помріяти, поміркувати і природою дивною помилуватися. В Італії теж гарні краєвиди, а тут своя, первозданна, мов із раю, краса. І що не верства, то дивина. Там річка блакитною стрічкою землю оперізує. А он ліс березовий, в білосніжні  одежі вбраний, листям вітання королеві  шелестить.

Мрії і думки королеви раптом розбурхали якісь дивні звуки. Невідомо звідки, на королівський кортеж із голосним  ґвалтом  грабіжники, мов шуліки, напали. Накинулися на “здобич” – на шматки готові розірвати. Коней розпрягають, карету трощать, гроші від королеви вимагають. Відбивається, як тільки може, від нападників охорона, та сили нерівні…

Жах охопив юну аристократку. Але знаходилася королева під захистом ангелів-охоронців. Помолилася – і Бог почув. Неподалік на полях місцеві жителі працювали. Почувши передзвін шабель, зойки і крики, поспішили на допомогу. Хто з вилами, хто з косою, кинулися на розбійників і відбили їх напад.

Вийшла королева із карети й жахнулася: збруя кінська шаблями порубана, а карета на трьох колесах ледь купи тримається.

Та добрі люди в біді подорожніх не залишили. Доправили транспорт до кузні, а поважну гостю – до старости, князя Василя Сангушка. Доки високоповажна гостя із князем Сангушком розмовляли і місцевими смаколиками та напоями пригощалися, ковалі карету відремонтували – як новенька стала. Очам своїм не повірила Бона, за роботу гречно подякувала, ще й дукатами майстрам заплатила.

По приїзді до Варшави про свої пригоди королю розповіла і попросила особисто надати ковельчанам Магдебурзьке право, а селищу – статус міста. Король Сигізмунд, який  до нестями кохав свою ненаглядну італійку, негайно наказав писарю готувати відповідну королівську грамоту.

Так 24 грудня 1518 року, із легкої руки королеви Бони князь Василь Сангушко в Бересті отримав королівську грамоту, в якій значилося, що Ковлє стало містом. Віват, славне місто, квітка Волині, України!

Не будемо аналізувати, де історична правда у цій легенді, а де реальна дійсність, яка підтверджена архівними документами. Просто зазначимо: це було доленосне рішення, і  роль  королеви у ньому беззаперечна.

У 1884 році Брусилов одружився на Ганні Гагенмейстер, племінниці свого названого дядька. Шлюб був влаштований з врахуванням загальносімейних інтересів, як сам згадував. У 1887 році у них народився син, якого також назвали Олексієм. Та через два десятки років сімейного життя дружина зненацька померла. Брусилов важко пережив втрату. Він переїжджає до Любліна, де служить командиром 14-ого армійського корпусу. Видний генерал, який посідав в ієрархії губернського міста високе становище, запропонував руку 45-літній Надії Володимирівні Желиховській. Саме в неї у молодості він був таємно закоханий, але потім майже на 20 років утратив з виду. І ось він довідується, де Надія живе тепер.

Прийнявши рішення, Брусилов діяв енергійно, як звик діяти під час військових операцій. Ця, почата восени 1910 року, стрімка наступальна операція на особистому фронті стала своєрідним прообразом подій влітку 1916 року: та ж приголомшуюча нетрадиційність задуму, та ж продумана старанність підготовки, та ж рішучість у ході здійснення. У цьому сенсі історія одруження Брусилова становить визначний інтерес для розуміння особистості полководця.

Між Брусиловим та Желиховською зав’язується листування . Після “артпідготовки” у перших листах 16 жовтня він надсилає рішучого листа з пропозицією руки і серця. Желиховська вагалася. Але бомбардування листами продовжувалося. Відбулося побачення. Згода Желиховської перевела підготовку до одруження, кажучи мовою військових, у практичну стадію. Генерал розробив детальний план вінчання. З огляду на те, що штаб його корпусу був розташований у Любліні, а Желиховська жила в Одесі, місцем вінчання призначив Ковель, де сходилися залізничні лінії з цих міст і був дислокований підлеглий Брусилову драгунський полк. Приблизно сім годин — час між прибуттям у Ковель потяга з Одеси і відправленням потяга на Люблін — приділялося на церемонію вінчання і одруження взагалі.

Кадровий військовий, для якого дотримання відповідного одягу було важливою справою, інструктує в листі майбутню генеральшу: “Май на увазі, що вінчатися жінка повинна з покритою головою, такий церковний статут. Тому, що ти вінчаєшся в дорожньому, а не у весільному платті, потрібно буде тобі мати і (не знаю, як це у вас називається) чепець або не надмірно високий і широкий капелюх на голові”.

Вранці 23 листопада 1910 року генерал Брусилов зустрів свою наречену на вокзалі в Ковелі. Вінчання відбулося в церкві драгунського полку. Наречений був у блискучому парадному мундирі, наречена — у сірому дорожньому платті і білому капелюсі. На вінчанні були присутні тільки кілька свідків. Обряд відбувся в намічену годину і пройшов точно за планом.

У листах додому Брусилов уже 90 років тому, 1916-ого, вів свою хроніку наступу, фіксував самопочуття в дану хвилину, давав відверті оцінки подіям і людям. Ось що писав 30 червня: “Бої надзвичайно важкі, і поки просуваємося дуже повільно. Ковель дається дуже важко. Усвідомлення того, що нині відбувається щось вирішальне і що від нього залежить доля кампанії, змушує мене напружувати всі сили розуму і волі… Ні про що, крім бойових дій, думати не можу”.

Ще через два дні, 3 липня: “На фронті моєму надзвичайно важко. Несу величезні втрати й атакують нас дуже… Тримаємося й утримуємо захоплене, але вперед рухатися не можемо. Хочу, однак, спробувати і завтра перейду в загальний наступ… У всякому разі це краще, ніж стояти на місці і відбиватися”.

Дев’ятого липня Брусилов писав дружині: “Наші справи йдуть, дякуючи милості Божій, добре, і мої дві армії вийшли на Стохід. Тепер питання — взяти Ковель… Наш з тобою Ковель… Зроблено все, щоб був успіх, інше — у руках Божих… Щодня молю Бога за послання моїм військам милості. Адже, подумай, своїм наступом я перекреслив усі карти австро-германців…”.

Ось так тоді невелике волинське містечко Ковель стало на перехресті зоряних шляхів військового успіху та особистого щастя видатного полководця. На жаль, здобути Ковель у 1916 році йому не вдалося. І побувати в церкві, де відбулося його вінчання, не судилося.

Дворянська сім’я Шумовського була середнього достатку. Вони виховували двох дітей-близнят: Раїсу і Володю. Коли дівчина підросла, батьки надумали видати доньку заміж. За немолодого, але багатого графа.

Рая ж полюбила іншого – друга свого брата Володі, поручика Бориса Гловачевского. Тоді у Ковелі стояв 19 драгунський Кінбурнський полк, там служив Борис. З ним таємно зустрічалася Раїса.

Коли закохані дізналися про плани Раїсіних батьків, поручик Борис відразу відправився до батьків просити руку і серце їхньої доньки.

Але старий Ігнатій Шумовський був невблаганний – бідний дворянин Борис Гловачевский не пара їхній дочці. Батько, можна сказати, вигнав офіцера зі свого кабінету.

Поручик схвильований прийшов на останнє побачення в парку – продовжила незнайомка, – і розповів Раї про розмову з батьками. Тоді дівчина наполягла, що вони повинні померти. Як у Шекспірівському творі – Ромео та Джульєтта. Раїса попросила, щоб Борис спочатку вистрілив в неї, а потім в себе.

Від пострілу Раїса померла відразу. А від невлучного другого Борис ще промучився 18 днів та помер 19 грудня 1904 року. Закоханих поховали поруч. Проте на цьому трагедія родини не закінчилася. Батьки були вражені смертю дочки і свідомо не повідомили синові Володимиру. У той час він навчався у Петербурзі в кадетському корпусі.

Брат дуже любив свою сестру і завжди спілкувався з нею через листування. Але раптом від сестри перестали приходити листи. Також зник його товариш Борис. Тоді ж Володимир приїхав у Ковель в травні 1905 року.

Дізнавшись від матері правду, то жахливо розгнівався і відразу ж відправився на кладовище. Шокований юнак довго стояв на могилі… Врешті, дістав пістолет і вистрілив собі в скроню.

Його поховали в одній могилі з сестрою. А поручика Гловачевского – збоку.